Півострів Трахтемирів
або Всі цікаві пригоди починаються з фрази «я знаю коротку дорогу»

 

Трахтемирів

До Трахтемирова я збирався поїхати вже давно. Без сумніву, це одне із найцікавіших місць Київщини та Черкащини. Зі своєю великою історією та значенням для України Трахтемирів і до сьогодні, на жаль чи на щастя, є достатньо таємничим, закритим та певною мірою недоступним для туристичного руху. Однак, подібна закритість швидше є теоретичною, як наслідок не такої давньої історії про привласнення півострова колишнім керівником Нафтогазу України Ігорем Бакаєм, який із соромом втік з країни після подій Помаранчевої революції. З того часу минуло майже десять років, і якою є зараз археологічна скарбниця та славетна козацька столиця,  а нині заказник, який певний час був ізольований від людей, я і хотів побачити.

Їхати, звичайно ж, планував велосипедом. Плановані мною травневі вихідні я провів на роботі, тож, за браком часу, вибрав просто два вільних дні. Склав маршрут та зайнявся пошуком компанії. Як завжди, бажаючих поїхати багато. Але тих хто їде – мізер. В результаті зі мною поїхав Мирослав Буртовий.

Детально маршрут складати часу, власне, не було. Тож, скориставшись порадами товариша Сергія Тимошенка, який вже мав досвід велоподорожі цими місцями, я накидав опорний план. З Києва відправлялися електричкою до Миронівки, через Трипілля. Виїжджаючи о 8:20. Вона прибувала о пів на одинадцяту до точки відправлення. Звідти вже велосипедом ми мали проїхати до Трахтемирова, переночувати десь на кручах півострова, і наступного дня повернутися до Миронівки, де о 16:30 від’їжджала пряма електричка до Києва.

Ранок був дуже приємним, свіжим та теплим. На вокзалі ми познайомилися з хлопцем з Криму, Данилом. Він саме приїхав з дому зі своїм ровером і чекав друзів. Данило виявився студентом університету ім. Карпенка-Карого, ще й одним із тих, яких заарештували у період Революції гідності (всі чули цю шумну історію). Ми з ним домовилися ще зустрітися та покататися разом Києвом.

Вчасно і успішно ми залізли у вагон електропоїзда (завжди мене дивувало, чому в столиці України не можна зробити нормального перону на підвищені, щоб вхід у вагон не був на півтораметровій висоті, навіть у багатьох районних центрах є такі платформи), якось приладнали наші ровери і, за розмовами, рушили в дорогу. Невдовзі почався дощ. Не те, щоб я не дивився погоду, просто не надав особливої уваги, що у суботу мав бути дощ. Щоправда, я не знав, що дощ обіцяли на цілий день.

тут мало бути колесо Мирослав сміється

У Миронівці нас зустрів ще сильніший дощ. Але зачохлившись, ми вирішили не перейматися негодою, мовби нічого і не було, поїхали у бік Козина. Звідки мали виїхати на другорядну дорогу, що вела до Ходорова. Неподалік якого і був славнозвісний Трахтемирів.

DSCF0034

Півострів Трахтемирів відомий перш за все як колишня козацька резидентія XVII-XIX століть. Завдяки своєму унікальному географічному положенні, захищений з трьох боків Дніпром, а з четвертого «горами», ця територія гарно підходила для захисту територій. Чим козаки і користувалися. На півострові свого часу працював козацький уряд, обирали гетьманів, приймали іноземних послів і майстрували козацькі флотилії. Звідси виходили у далекі походи. Тут перебували відомі постаті, як Криштоф Косиньский та Северин Наливайко, а Юрій Хмельницький у Трахтемирівському монастирі прийняв монарший сан. Цей монастир більш відомий як Зарубинецький, це колись була найважливіша козацька святиня. Щоправда, нині монастиря не лишилося, він кілька разів руйнувався татарами і кілька разів відбудовувався, але не судилося. Та і саме селище Зарубинці було затоплене під Канівське водосховище.

Крім того, ці землі були свідками існування багатьох культур скіфської, зарубинецької, черняхівської, давньоруської та сучасної Української. І нині вони є облюбованим місцем археологів.

Були тут також важливі події в період Другої світової війни. У цих місцях відбувалися запеклі бої у 1943 році.

Попри кепську погоду, ми, маючи свіжі сили та запал, їхали швидко та без будь-яких проблем. Нам навіть подобалося, адже легка прохолода тільки додавала комфорту при їзді велосипедом. До того ж, вітру не було взагалі.

Повернувши за Козином, ми виїхали на дорогу з хорошим покриттям і фактично повною відсутністю автомобілів, населених пунктів та людей. Довкола нас простяглися безкраї поля зі свіжою ріллею, дрібною зеленю пшениці та яскраво-жовтим рапсом. Свіже повітря пробивало подих та п’янило. Птахи кружляли над головами та щасливо щебетали, час від часу, ховаючись за заквітчаними деревами. Їхній спів доповнював ритмічних стукіт крапель об асфальт та, немов партія духових, то наростаючи хвилею, то спадаючи, шелест рослин. Ми були мокрі, проте щасливі.

Дорога до сіл Грушів та Ходорів через Шандру

Дорогою натрапили на невеличкий заказник «Тулинські переліски», що являє собою групу степових пагорбів загальною площею 88 га. Урочище розміщене між селами Тулинці, Македони та Шандра, в басейні р. Шевелуха. На території заказника росте багато рослин, які занесено до Червоної книги. До прикладу - ковила пірчаста, ковила волосиста, астрагал шестиквітковий, сон чорніючий, брандушка різнокольорова, а також рідкісні для Середнього Придніпров’я види – горицвіт весняний, гіацинтик білуватий, льон жовтий, осока низька, цибуля ведмежа, шолудивник Кауфмана та інші.

Та й просто ці пагорби дуже мальовничі.

Ми і не помітили, як дісталися Грушева. Там зупинилися в забігайлівці відпочити. Я спробував видзвонити своїх старих друзів, братів Чернявських, які родом з цього села, однак хлопці були десь на виїзді в лісі. У магазині, окрім усього, ми купили дві пари шкарпеток, так як наші разом із кросівками були повністю мокрі. Як, власне, і всі інші частини одягу, які не прикривав дощовик.

Далі ми поїхали у Ходорів. Це мальовниче село розмістилося на березі тихої заплави Дніпра. Я колись тут вже був, у 2008 році на пленері молодих художників «Палітра тисячоліть». І мушу сказати, про Ходорів у мене залишилися лише теплі спогади. До речі, з цим населеним пунктом пов’язана одна весела історія. За часів совка у Ходорові вирішили побудувати велику нову двоповерхову школу. Визначили хороше місце в селі, зробили проект будівлі, почали будувати, словом, робота йшла за планом. За планом все і побудували, а коли вже готувалися до відкриття, прикрашаючи бантиками вхід та підвіконня, з’ясувалося, що якийсь телепень місцем будівництва школи вибрав село Ходорів Київської області, замість міста Ходорів Львівської. Не знаю, що сталося з тим віслюком, але будівлю школи трохи переобладнали і відкрили піонерський табір. У ньому ми і тусувалися на пленері.

Проїжджаючи неподалік, я просто не міг не відвідати дорогі мені місця. Ми заїхали з Мирославом до Дніпра. Дощ періщив страшенно. Довкола від цього аж гуло. На березі сиділи лише рибаки в очікуванні хорошого кльову.

DSCF0095_1

Після Ходорова за планом був Букрин.

-       Я знаю дорогу навпростець. – сказав я Мирославові. – тут через поле десь має бути. Або ж в об’їзд, але то довго.

Мирослав не заперечував.

Жіночка у магазині, де ми докуповували хліб та згущене молоко,  нас радо зустріла. ЧИ не перша з місцевих, яка дивилася на нас як на героїв, а не на довбнів, що пхалися такою погодою великами чорт зна куди.

-       Я сама вже тридцять років їжджу велосипедом. У мене питають, чи не холодно в таку погоду, а як же буде холодно, коли ти крутиш педалі.

Біля магазину дійсно стояв велосипед. Рідна душа.

Продавчиня нам порадила їхати в об’їзд асфальтованою дорогою, бо коротка, через поле, в таку погоду, швидше за все, болотиста, хоч і добре вкатана автівками. Але де там, щоб послухати доброї поради. Якщо вкатана, значить проїдемо, констатували ми і поперлися шукати потрібний нам поворот.

Вже за кілька хвилин ми сковзалися глинистим багном під гірку, нахопивши першого болота на взуття та колеса. Далі вирішили піти травою у пошуках кращої дороги. Трішки поблукавши, знайшли дорогу, що вела лісом. Нею навмання і пішли. Місцями нам навіть вдавалося їхати, завдяки порослій зелені. Але виїхавши з лісу до поля, почалося найцікавіше.

Біля поля дорога не була вкатана і болото там було суцільне і глибоке, а трави, якою можна було б котити ровери не знайшлося. Робити було нічого, тож ми поперлися вперед. Шар за шаром волога слизька земля налипала на наші колеса, потім вилку, раму і все інше. З часом, від зібраної багнюки велосипед було важко зрушити з місця, я вже мовчу про те, щоб підняти. Халепу прикрашав ще той факт, що мій навігатор почазував якісь незрозумілі маршрути, і чітко зрозуміти де ми та скільки нам лишилося до Великого Букрина, тобто, асфальтованої дороги, було неможливо. Я взагалі не був впевнений, що рухаємося ми правильно, але якщо дорога вела, то рано чи пізно кудись вона мала нас вивести. Тож ми, продовжуючи мокнути, та вперто штовхаючи велосипеди болотистим морем, сковзаючи та мало не падаючи. Час від часу обдираючи багнюку з роверів та своїх ніг, пхалися вперед.

10339013_742973235725035_1566354157_n

Скільки часу минуло я не знаю точно, але близько сьомої вечора ми натрапили на поворот із дорогою, густо порослою травою. Назустріч нам з нього вийшли кремезний бородатий чоловік з рушницею та невеличка жіночка. Вони нам порадили йти цією дорогою. І вже за десять хвилин, минувши якийсь хутір із кількох хат, ми вийшли на лісову асфальтовану дорогу.

Десь у цей вечірній час я планував дістатися Тріангулятора, найвищої точки півострова. Але тепер, сподівався хоча б доїхати до самого села Трахтемирів.

Як могли обчистили велосипеди, але після такого походу, їхати ними було складно, багнюка була скрізь і у всьому, повільно скапуючи з ровера на чистісіньку від дощу дорогу. Невдовзі ми минули Великий Букрин, принагідно набравши води у добрих людей.

За Букрином дорога повужчала, але асфальт лишився, ще й доволі непоганий. Ми зустріли перший шлагбаум, однак відкритий. Жодної таблички про заказник чи щось інше не було. Що далі ми їхали, то темніше ставало, а дорога все нікуди не виводила. Зате дощ притих. Аж нарешті, після другого відкритого шлагбаума з написом «СТОП» ми виїхали на вершину кручі з краєвидом на Канівське водосховище. Тут ми стали гадати, що робити далі. На годиннику була 21-ша вечора. Треба було ставати на ночівлю. Якраз до того місця під’їхали червоні жигулі. Хлопці, що там були, сказали, що краще нам лишатися на цій кручі і ночувати у галявинці за деревами. Адже далі вже починалася безпосередньо територія дачі Бакая і там охорона ганяє.

Хлопці та дівчина довго стояли на кручі неподалік від нас та обдзвонювали когось. Складалося враження, що у них або телефон один, або немає зв’язку в низині, що вони припхалися аж сюди. Ми тим часом розбивали табір. На щастя, дощ минув повністю, а нічне небо почало розвиднятися та світлішати. З часом з-за хмар визирнув місць, освітивши все довкола, потім попробивалися зорі. Ніч була гарною і теплою. З лісу повсякчас чулися крики тварин та птахів, якесь шарудіння. Знаючи, що у цих місцях багато кабанів, я трохи стрімався, бо хоч ми їх дорогою і не зустрічали, проте у багатьох місцях бачили свіжі вепрячі сліди. Ще й, падло, вогнище, ніяк не розгоралося через вологі дрова. Але прийнявши на груди трішки медовухи, що Мирослав придбав під час поїздки до Львова, мені стало спокійніше, і вогнище розгорілося. Ми покидали картоплю з салом у фользі до нього, а самі завалилися до намету спати.

Ранок був навдивовижу приємним. Я вгадав з місцем для намету, тож сонце не заважало і дало виспатися. Але загалом сонце заливало простір, даруючи надію на день без пригод, адже подальша наша дорога здебільшого була польовою.

DSCF01311 наш табір

Спустившись дорогою з пагорба ми натрапили на перший закритий шлагбаум.

шлагбаум біля дачі Бакая

Після нього на зміну асфальту починалася бруківка. Звернувши ліворуч, стежиною ми вийшли до символу України – дерева у формі герба, яке густо обліпило дрібне яскраво-зелене листя. Поряд з ним лежав старий дерев’яний хрест, який, схоже, впав від того, що протрух біля основи. Мабуть, козацтво тут було давно. Ще далі, збоку стояв залізний хрест, як знак пам’яткі козацтву Трахтемирова.

З пагорба відкривався небаченої краси краєвид на Дніпро та прибережні кручі. Води було так багато, що інший берег ледь-льедь проглядався, з-за сизого туману, що підіймався від річки.

«Так, зрозуміло, чому козаки обрали собі ці місця» – промайнуло в голові.

DSCF0159

DSCF0160_йй

Вподобали собі ці місця не лише козаки, але і значно менш достойні люди, через яких зараз заказник перебуває у незрозумілому стані та статусі. Мова йде звичайно ж про Ігоря Бакая, колишнього очільника Нафтогазу України, який з 1997 року почав привласнювати собі цю українську скарбницю. Довкола так званого АТЗТ «Трахтемирів», а саме, 11 000 га було обнесено паркан із вишками та озброєною охороною.  На території села на місці колишнього козацького кладовища побудований розкішний маєток («мисливський будиночок») з вертолітним майданчиком і басейном, під час будівництва зрівняли з землею могилу видатного козака Мухи. Жителів села Трахтемирів було силоміць виселено зі своїх домівок, а будинки поруйновано. У 2005 році, після Помаранчевої революції, Бакай втік у Росію. Його оголошено у міжнародний розшук. Проте територія так і залишилася де-факто приватною, але де-юре, незрозуміло якою. Кажуть, що за Ющенка тут відпочивали люди з Апарату Президента та й він сам. Однак з часом будиночок та територія угіддя все більше запускалася, охорона послаблювалася, паркан зняли, шлагбауми теж. А от дурна слава про закритість Трахтемирова для звичайних відвідувачів та фактична занедбаність території лишилася.

Мисливський будиночок нині стоїть вже добряче обтріпаний, видно, що особливо ніхто не доглядає за ним. Бруківка поросла травою, ворота розчинені, гелікоптерний майданчик взагалі заріз стравою. Довкола нього стоять заіржавлена сільськогосподарська техніка. До речі, охорони ми не зустріли взагалі ніякої. Хоч ще рік тому, Сергія Тимошенка охорона зупиняла та турбувалася з приводу їхнього перебування на території півострова.

мисливський будиночок Бакая

А от козацький цвинтар, частина якого все ж вціліла після вандалізму Бакая, і де є кам’яні могили ще XVIІ століття, ми з Мирославом знайти не змогли. Побродивши довколишніми місцинами, обмочивши ноги в росі високої трави, якоїсь путньої стежки, що привела б нас до бажаного куточка історії українського козацтва нам не вдалося. Дуже прикро, що немає жодних вказівників на території заказника. Хоча, де б їм там узятися, зважаючи на його останню історію.

З невдачею ми поїхали далі, адже часу було не так багато. За мисливським будинком, у бік села Луковиця, йде ґрунтова дорога лісом. Дорогою ми проїхали кілька нових дерев’яних будинків, певно охорони. Однак, на гавкіт пса, надвір виглянула якась жіночка, і одразу ж зникла за дверима. Ми пройшли територією. Довкола були старі цегляні будинки колишнього дитячого табору, з розбитими вікнами, чагарниками усередині тощо. Одразу після тибору натрапили на кілька хат Трахтемирова, це єдине, що лишилося. Не знаю, хто живе в одному будиночку, гарно доглянутому, але в іншому, живе Скіф, місцевий провідник, а колись актор Молодого театру. Надворі його ми не побачили, а йти у двір чи до хати не було сенсу, час не дозволяв.

Далі з підйомами і спусками ми весело прогналися великами прохолодним лісом, дорогою зустрівши чоловіків у камуфляжці, що віталися з нами «Слава Україні». «Самооборона вже і сюди дісталася» – подумав я. Хоча, може це була власне і охорона Дачі, однак якась занадто привітна, мабуть, прониклась українськими визвольними реаліями останніх місяців. Потім ми зустрічали ще інших піших туристів. Дівчина нам сказала, що пішки від Луковиці до Мисливського будиночку йти 1 год. 20 хв. Далі ми виїхали на галявину, і одразу ж надибали Тріангулятор, точку, що позначає найвище місце півострова – 220 метрів. З цього місця відкрився ще один нереально красивий пейзаж. З іншого боку Дніпра виднівся Переяслав-Хмельницький, як на долоні. Їхати вглибину цієї частини півострова, до берега, ми не наважилися, за браком часу, хоча щось там, нижче спини, дуже чухалося. Але здоровий глузд взяв гору.

На іншому березі Переяслав-Хмельницький

тріангулятор

Ми попхалися далі, лісами, полями, ярами, горбами… До речі, яри – це окрема тема.  Побідних урвищ тут багато, близько 5 тисяч, вони насправді є унікальними – це розколи ґрунтової породи. Що дають можливість геологам вивчати пласти тисячолітньої давнини та й для археологів робота знаходиться. Неодноразово чув про діяльність чорних археологів на цих територіях. Також, кажуть, що прогулюючись берегом Дніпра попід кручі у період спаду води можна натрапити на цікаві знахідки. До того ж, усі ці рельєфи породили довкола таку природу, яка цілком серйозно може позмагатися з краєвидами Карпат.

У Луковиці, зовсім невеличкому селі, місцевий чоловік вказав нам дорогу, якою потрібно було рухатися до Григорівки, а далі в бік Миронівки.

-       Земля і щебінь – оце ваша дорога. – так і сказав чоловік.

І було ще зовсім непогано, адже після Григорівки, яка, до речі, розмістилася теж на дуже мальовничих місцинах, в знаки далася робота дорожніх служб, все у кращих традиціях.

Тут колись, ще за царя гороха, була прокладена асфальтована дорога, її звичайно вже давно немає, але те, що лишилося від неї, краще б не лишалося – великим кривими брилами покоробила дорогу асфальтна історія цих місць. Я, знаєте, не тріаліст, та й велосипед мій до подібного заняття аж ніяк не пристосований, хоча, провівши кілька годин за приганням з брили на брилу, я вже почав сумніватися у цьому. На жаль, це чудо я не сфотографував, бо намагався не зламати собі хребта.  Якого хріна, питається?! Чому  не можна щось зробити з цим? Я бачив як цим знущанням з поняття дорога їде рейсовий автобус із Канева, – це щось жахливе. Водію потрібно видати медалі за те, що він погоджується їздити цим покриттям, а пасажирам – молоко зба шкідливість. Я пацифіст, але у мене виникло бажання повісити за гонади на центральній площі Канева усіх тих гандонів, які крали гроші на ремонт цих доріг, які просто не звертали на цю проблему уваги, відбираючи у простих людей елементарне – можливість нормально пересуватися.

У нас з цим усім теж почалися серйозні проблеми, адже після вчорашньої пригоди з багнюкою, велосипеди зранку ще відходили, і хоч поскрипували, немов старий бідончик для молока, та все ж  їхали, але після обіду, гарненько висохши, вони просто вийшли з ладу, у мене гальма фактично відмовили, і що б там не підкручував, проблема не зникала, передачі, що у мене, так і в Мирослава перемикалися з величезними проблемами, або і взагалі  не перемикалися. Усе скрипіло, тарабоніло та рипіло, як корба старої криниці, що намотує ще старіший ціпок, б’ючи тріснутим відром на всі боки. Тут і так про якусь швидкість чи темп мови не було, а з такими дорогами, точніше, їхньою відсутністю, й поготів.

До речі, після Григорівки ми зустріли пам’ятник радянській армії – зелений танк та розвилку, і поїхали далі більшою дорогою. Якби ж знаття, що інша, ґрунтова веде навпростець до Грушева і економить нам близько шести кілометрів…

танк

Цього дня була гарна погода, ми старалися слідкувати за часом, увесь час їхали, і я думав, що жодних надзвичайних пригод з нами трапитися вже не може. Яким же я був наївним. Усі технічно-дорожні особливості, які я виклав вище, плюс втома після вчорашнього барахкання болотом загальмували нас настільки, що о пів на п’яту, коли відправлявся з Миронівки наш електропоїзд до Києва, ми брели грубою бруківкою десь в районі села Трощин за 50 кілометрів від Миронівки.

«Нічого, – подумав я – там ще є о 17:30 електричка. Доїдемо».

О 17:30 – ми повернули на дорогу, що вела до Козина, Миронівка була за 30 кілометрів.

Попадос. Спішити вже не було куди, тож ми сіли з Мирославом просто на краю дороги і доїдали залишки провіанту. Повз нас проїхав службовий автобус «Нашої Ряби» із  здивованими пасажирами, на перехресті майорів дорожній знак, що засвідчував, до Києва через Ржищів з тієї точки 108 кілометрів.

-       То може не  будемо гаяти час і поїдемо великами зразу на Київ? – запропонував я.

-       Та ні, – заперечив Мир. – мають же бути ще якісь варіанти.

-       Потягом. Але нас туди не пустять… з великами незачохленими.

-       Їдемо, а там розберемося. Можна і вантажівку якусь зловити, чи  автобус. – не втрачав надію Мирослав.

Ми рушили. А я вирішив подзвонити до Своєї Жені і пробити наявність пізніших електричок. Виявилось, що остання відправляється о 20:30 і їде до Фастова. Там пересадка до Києва. Це було все ж краще, ніж педалити усю ніч до Києва на скрипучих бляшанках, втомленими та в’ялими.

У Фастів ми приїхали за 19-ту. Довго чекати не довелося. Встигли лишень поїсти.

собака-попрошака

собака-попрошака

До столиці ми приїхали майже о 24-й ночі. Удома я був о першій.

І попри страшну втому, якісь дивні перипетії в дорозі, багато непобаченого з бажаного, я був дуже задоволений, щасливий та вражений тими місцями. Я, як казав Сергій, зафанатів. І прогавлені принади півострова Трахтемирів лише збільшили моє бажання поїхати туди знову, вже більш підготовленим та на довше. І думаю, потрібно зреалізувати добре діло, та спробувати зробити хоча б якусь розмітку для інших туристів, які вирішать поїхати у це прекрасне таємниче місце. А їхати туди однозначно варто, не боячись заборон та охорони. Цього там немає, зате є незаймана природа, історичні пам’ятки, та багато вільної потужної енергії для підзарядки ваших душ.

Загальний кілометраж велосипедом за два дні, враховуючи усі вилазки, доїзд з дому до вокзалу тощо склав близько 170 кілометрів.

Від Миронівки до Миронівки – близько 140 кілометрів.

Мапа маршруту від Миронівки до Миронівки. Дуже відносна, накрутили ми там більше з Мирославом. D - приблизне місце ночівлі.

Мапа маршруту від Миронівки до Миронівки. Дуже відносна, накрутили ми там більше з Мирославом. B – приблизне місце ночівлі.

You may also like...

2 Responses

  1. 20/05/2014

    […] Прочитати щоденник велопоїздки до Трахтемирова […]

  2. 22/07/2014

    […] ж по приїзді з травневої поїздки до півострова Трахтемирів, який мене дуже вразив та захопив, переписуючись із […]

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>