День 9 Озеро Вуглан – Белегард сюр Вальсерін (3 серпня)

О, це був дивний, важкий і незвичний день.

Вранці у кращих традиціях французької погоди йшов дощ. Це вже було щось таке звичне, що ми особливо навіть не звернули на цей факт уваги. Зібралися спокійно і поїхали.

Трохи проїхавши і спустившись дорогою з пагорба, помітив поворот до кемпінга, який, кажись, був на узбережжі озера. Трохи задавила жаба, але я постарався на те не зважати.

DSC_3352

DSCF8058

Далі ми поїхали трасою до Ойонакса. Дорогою надибали супермаркет, але на 12-ту годинку він вже був зачинений на обід. Що нас дуже здивувало, адже я не знаю жодного українського супермаркета, де б приміщення знадвору закривали на обід, більше того, я взагалі не знаю українських супермаркетів, що зачиняються на обід. У Франції ж є традиція ланчу з 12-ї до 14-ї. Правда, причому тут маркети я так і не зрозумів.

До Ойонаска, де ми сподівалися вже знайти магазини, змушені були їхати трасою, де їзда велосипедами заборонена. Нам пощастило, що це був вихідний день, і рух автівок не був надто активним.

В’їхали в район Рона-Альпи. Що мене порадувало, адже по факту ми відвідали Альпи, нехай і не засніжені гори. А Женю засмутило, адже не засніжені, зате інші гори були вже і тут, і вона передчувала великі і довгі підйоми.

DSCF8076

Наче відчувала. Хоч і не гора, але траса пішла догори. Жені вона давалася складно. До того ж ще й сонце,  яке під обід вийшло на небо, розігнавши хмари, вшпарило з силою. Женя потерпала, як каторжник. Але потроху, з передихами, ми виїхали до Ойонакса, що на 13-ту годину було абсолютно мертвим містом. Усі магазини, маркети та інші місця торгівлі були зачинені. Люди фактично не зустрічалися на дорозі. Єдине, що нагадувало про життя у місті, це автівки, що шмигали час від часу.

DSCF8095

DSCF8105

Усі магазинчики в обід на вулиці зачинені

Нам таки пощастило знайти відкриту булочну, де ми взяли останній багет та круасани з мигдалем.

На виїзді з міста, що почав різко дертися догори, знайшли клапоть зеленої трави, де вмостилися пообідати.

А як тільки від’їхали звідти, завернувши за поворот, натрапили на столик з лавками під накриттям. От невдахи ;)

Дорога пішла лісом угору настільки круто, що довелося пхати. Поворот за поворотом асфальтована пряма пхалася дороги, забираючись у все густіші та темніші хащі. Женя почала нервувати, зі словами «ця дорога ніколи не закінчиться». Я її підбадьорював, мовляв, ось трішки, за поворотом вже буде спуск.  І так раз за разом впродовж доброї години.

DSCF8116

Ще через півгодини у голову почала закрадатися думка «ця дорога не закінчиться ніколи».

За певний час ми виїхали на найвищу точку цього підйому, з якого відкривався небаченої краси краєвид. І одразу ж після якого починався спуск.

DSC_3355

DSC_3359

DSC_3369

DSCF8121

Цей відрізок був теж частиною маршруту Тур де Франс. І знову ми зустрічали написи підбадьорення дороги ногами, рухавшись у зворотному напрямку гонки.

DSCF8142

Спуск був довгий і що далі, то крутіший.  На під’їзді до Ешалота почали збиратися грозові хмари. Вдарив грім, забряжчали блискавки. З неба на нас понеслася холодна вода. Все довкола потемніло. Нас тупо заливало, вітер здував з дороги, пронизуючи тіло струмом холоду, обличчям стікали струмки.

Ми призупинилися перевести дух. І тільки почали рухатися, як Женя заплуталася у своєму ровері на мокрій дорозі і, гепнувшись, покотилася асфальтом. Добре, що не було автівок, які лише мить тому колонами пролітали повз, розтинаючи повітря, мов винищувачі.
Відбулися кількома синцями і трішки розірваним рукавом куртки. Зате посміялися трішки у напружений момент.

Страшенний вітер вбивав краплі у тіло, немов кулі, під тоненьким дощовиком на футболку, я почав тупо замерзати. Ноги, руки трусило, аж важко було втримувати рівновагу. Але зупинятися на стрімкому спуску не можна було.

У місті ми стали під накриттям. Трохи зігрівшись, поїхали далі. Чекати того, що дощ перейде, не вбачалося реальним. Однак дощ таки поменшав трішки, але все одно добре лив. А коли ми доїхали до наміченого на сьогодні міста Белегард-сюр-Вальсерін – вщух.

DSCF8156

На залізничній станції придбали квитки, що переносили нас у самісінький Південь, до Провансу – у місто Авіньйон. Оминувши гори, які виявилися для нашої компанії заважкі. Була лише одна проблемка, квитки вдалося взяти на наступний ранок. А що робити вночі ми не знали, адже сподівалися звалити звідси одразу ж. Кемпінгів у місті не було. Єдиний готель запросив за ніч 45 Євро. Ми вирішили, що це дорого.

DSCF8164

DSCF8167

План був таким, або знайти десь дике місце для намету, або ж тусити цілу ніч містом, а о 5-й ранку припхатися на відкриття залізничного вокзалу, грітися. Обрали перший.

За містом, через річку, поблукавши хащами, надибали якісь спуски до води. Навіть не знаю для чого,  тобто що саме я там хотів знайти, але, спустившись на розвідку, я помітив кілька будинків, у яких, нібито, хтось жив. Женя, знаючи краще англійську, попхалась до них просити поставити намет на їхніх територіях.

Як то кажеться, не було би щастя, та біда помогла. Так і в нас. Ми натрапили на дуже цікавих людей, які прихистили нас на цю ніч. Молода сімя з маленькою дитинкою. Гаель – вчитель музики, що працює в Женеві, яка за 40 кілометрів від міста, або ж 30 хв їзди потягом. Його дружина – вчитель молодших класів.

Вони мали цікавий будиночок на березі річки біля водоспаду, який придбали кілька років тому і були  саме у процесі ремонту та обживання. Всередині будинок нагадував інтер’єр фільмів-фентезі, величезні дерев’яні сходи, шафи забиті книгами та іншим різноманітним крамом, безліч музичних інструментів, фотографії та сила-силенна інших цікавинок та декоративних дрібничок, що створювали настрій та дух затишку.

DSC_3373

 

Членами сімї також були собака, яка дуже любила гавкати на мене,проте виявилася доброю, та старий кіт.

Як виявилося, Гаель у минулому теж подорожував велосипедом. Ним він побував у Африці та Південній Америці. Що нас дуже зблизило, за розмовами про мандри.

Наші нові друзі запросили нас на вечерю і добряче нагодували. Теплий суп у дорозі був на кшталт делікатесу. А також я спробував дуже смачного рожевого вина.

Під шум водоспаду ми завалилися до свого намету за будинком і солодко поснули.

За день, попри гори та негоду нам вдалося подолати 56 кілометрів.

You may also like...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>