Апірація «Трахтемирів»

 

DSCF0595

Одразу ж по приїзді з травневої поїздки до півострова Трахтемирів, який мене дуже вразив та захопив, переписуючись із товаришем Сергієм Тимошенком, ми домовилися про нову поїздку. Однак вона була вже більш тематичною. Адже і я, і Сергій, після відвідин цих прекрасних незайманих територій, задавалися питанням того, що маючи величезну кількість цікавих точок для мандрівників, їх часто складно віднайти. Тож є потреба зібрати точки розміщення, упорядкувати та скласти якусь мапу, а в перспективі  – зробити живу розмітку. Звичайно, все за один раз реалізувати нереально, тож ми зупинилися на тому, що у вільний та зручний час виберемося днів на чотири для обстеження півострова. Так народилася Апірація «Трахтемирів».

За період підготовки до нашої команди дослідників додався Женя Артеменко. Також долучився та консультував нас Федір Гонца.
А поїхати нам вдалося наприкінці червня, з 28 червня по 1 липня ми мали знайти всі точки, які попередньо зібрали з дописів різних людей в Інтеренеті.

За кілька днів до виїзду, почувши про наші плани, до експедиції попросився Любомир Коломієць разом зі своїм дворічним сином Захарком. Звичайно, ми трішки турбувалися, чи витримає малий чотири дні у диких хащах Трахтемирова, але повіривши переконанням Любомира, який насправді вже мав до цього багатий досвід мандрівок з малим, погодилися. І не прогадали. Саме вони стали справжніми героями експедиції, але все по порядку.

 

28-го червня о п’ятій ранку я виїхав з дому самотніми прохолодними вулицями Києва до залізничного вокзалу, звідки електричкою мав дістатися Миронівки. Звідти, вже ровером, проїхати до Канева, де ми намітили точку зустрічі. Адже хлопці їхали з Черкас. До того ж, Женя і Сергій вирушали цього ж дня зранку, а Любомир з Захарком виїхали ще з вечора п’ятниці.

У День Конституції ранкова електричка була майже пустою, тихою та затишною (на скільки стара затерта електричка може бути затишною). Я швидко дістався Миронівки і такими ж малолюдними вуличками виїхав з міста. Погода обіцяла бути хорошою. Її я перевірив на кілька днів наперед, врахувавши помилки минулої подорожі та болотні наслідки такої недбалості.

О 12-й я був у Каневі. На цей час Любомир з малим вже чеками усіх у тіні дерев неподалік Шевченкової гори. І поки Сергія та Жені ще не було, я проскочив до Шевченкової могили. Оглянувши краєвиди, що відкривалися звідти. Дорогою зустрів хлопців, тож ми довго не чекаючи, вже у повному складі, поїхали у бік Трахтемирівського півострова, наша Апірація починалася.

Штурманом у нас був Сергій, він із зібраних напередодні точок склав маршрут, за яким ми і йшли. Спочатку, подолавши Канів, заодно закупившись провіантом на найближчий день, ми рушили навпростець грунтовокю до Канівської ГЕС. Не встигли ми на неї з’їхати, як у Любомира пробило колесо. Сергій та Женя, проявивши усю свою майстерність в три секунди поміняли камеру, і ми рушили далі.

Дорога, попри те, що після дощу вже йшов другий день, була з хорошими калюжами та багнюкою, але пересуватися можна було. А коли ми виїхали до самої ГЕС на бетонні плити, то взагалі розслабилися і манірно покручували педалі, насолоджуючись красивим краєвидом Дніпра.

Далі ми виїхали на свіжопрокладену дорогу, ідеально рівну та з ще чорним асфальтом.  Враз, роздався короткий глухий вибух,  Женя Артеменко пробив колесо. Ніколи не вгадаєш, де підстереже халепа. Буває і так, у неочікуваному, здавалося б безпечному, місці.

Сергій знову проявив свою кваліфікацію і в лічені хвилини камеру було замінено. Ми продовжили рух, виїхали в село Бобриці, за яким завернули праворуч і стрімко злетіли до майданчика закладеного великими бетонними плитами. Це і була територія недобудованої Канівської ГАЕС, будівництво якої було призупинено у 1992 році і до цього часу вона стоїть пусткою та потроху занепадає. Тут ми довго не зупинялися, адже планували дослідити місцину зранку наступного дня, тож поїхали далі ґрунтовою лісовою дорогою щедро побитою болотяними ярами, розбитими автівками, у пошуках озера Бучак.

Серце кров’ю обливається від споглядання того, як лінива людська натура впливає на природу. На дороги страшно глянути, настільки вони стали страшними під натиском автівок, скрізь об’їзди, затоптана трава, поламані дерева, а сміття розкидане по всій території лісу, ніби ягоди полуниці у сезон. Звідусіль долинає музика і п’яна говірка.

Озеро Бучак було утворене штучно під час будівництва ГАЕС і мало слугувати за водозбірник, однак стало облюбованим місцем відпочиваючих та рибалок. А на вигляд нічим не відрізняється від звичайного озера, хіба, глибиною. Але про це мало хто знає.

На березі озера Бучак ми вирішили і заночувати. Розбили табір, зготували смачної пшоняної каші зі шкварками. Нас веселив Захарко, який тролив Женю, безперестанку кличучи його. Цей малий живчик встигав скрізь, і як на свої два роки, то дуже крутий і розумний.  А в походних умовах вів себе нереально достойно. Одним словом, мужик!)) Та і татко класний, це ж настільки потрібно вміти спілкуватися з дитиною, відчувати всі потреби, пояснювати кожну деталь, чому те потрібно робити, а інше ні.

Ми скупалися у вже вечірньому прохолодному Дніпрі, який на кінець червня так і не прогрівся добре. Половили дрижаків, зате освіжилися. Потім, при вогню відзначили День Конституції, випивши трохи пива, та завалилися спати.

Ранок був чудовим та свіжим. Місце ви вибрали вдале. Тож сонце не надокучало. Велики, попри мої певні переживання від великої концентрації бухих людей довкола, що шастали поряд цілу ніч, були на місці.

Поснідавши, ми рушили назад, до будівель ГАЕС. Поєднання бетонних плит, порослих вже дебелим гіллям дерев з пусткою нагадувало якийсь постапокаліптичний фільм. Проїхавшись вглиб майданчика, ми натрапили на коридори, у яких було повно сміття, на якому ніжилися ящірки, та невеликі водяні лагуни, порослі яскраво-зеленою травою. Складалося відчуття, що от-от з води має вискочити алігатор і вхопити за руку.

Також ми натрапили на двоповерхову споруду, у якій на першому поверсі туристи розбили табір, а всі стіни після діяння невідомих мистців стали інсталяцією.

Не зорієнтувалися трішки з пошуком ще однієї точки, яка була зовсім близько, за всіма каркасами ГАЕС трішки нижче дорогою попід берег знаходиться Бабина гора та дідів шпиль, пагорби своєрідної форми,від якої власне і пішла їхня назва. Але це місце нам ще належить відвідати в майбутніх подорожах.

Звичайно увесь цей голий бетон має трішки страхітливий вигляд, що зайвий раз нагадує про недбалу людську діяльність. Однак, із зими ходять слухи, що у владних колах будівництво на папері вже відновили, чи ж мають такі плани, тож побачимо. Можливо, незабаром цей чудовий шматочок для відпочинку перетвориться на ще одну технічну зону.

Після оглядин, ми відправилися назад до озера Бучак, звідки через справжні непролазні хащі з крутими підйомами, густою кропивою та хитким місточком над джерелом ми пробралися на лісову доріжку повз якісь невідомі хуторки та  риболовну базу, через яку ми прошмигнули до лісу. Лісом нам трапилися нечувано круті яри з проробленими вузенькими сходами з дерев’яних поліняк, сходити по яких із завантаженим велосипедом було дуже навіть екстремально. Далі плетивом доріжок між величних дерев ми виїхали ще до однієї цікавої місцини – Роженої криниці, пам’ятки історії та культури ІХ століття, воду з якої ще у ті, княжі часи вважали цілющою. Вода в криниці дуже м’яка та смачна. А саме місце, де вона знаходиться нагадує декорації до фільмів «Володаря кілець».

Подальша дорога манівцями, але чітко за маршрутом Сергія, вивела нас просто на асфальтовану (точніше те, що від асфальтованої лишилося) дорогу до Григорівки.

Дорогою Захарчик, як то належить дворічній дитині, просто на ходу вирубився. Заснув настільки миттєво, що ми не встигли помітити, як Любомир стишив їзду, а потім зліз з велосипеда і взяв малого на руки, ведучи однією рукою достобіса завантаженого ровера.

Тут вкотре проявилися геройські батьківські якості Любомира, він без жодної тіні напруженості сприйняв різкий сон свого чада у не надто зручній для цього ситуації.

Ми зупинилися на перепочинок, і завдячуючи Захаркові, поніжилися самі на м’якій траві в тіні дерев.

Одразу ж після тихої години, стрімголов спустилися до Григорівки. Тут на нас чекала місія докупити харчів на найближчі два дні та затаритися водою, яка дуже швидко розходувалася у спеку.

Заїхали до козацького обійстя, однак самого господаря не виявилося вдома. Перекинувшись словами з його постояльцями, поїхали далі.

За Григорівкою на нас чекав довгий підйом розбитою дорогою і не менш довгий та дуже ефектний спуск ґрунтовкою до Луковиці.

У цьому хуторі на розвилці є джерело в заростях, це фактично остання нормальна можливість набрати води перед тим, як заїхати до заповідника Трахтемирів. Де воду все ж можна дістати з джерела, але наскільки це реально, під питанням.

DSCF0533

На заповідній території  мало відчувається людське діяння, завдяки цьому трава тут густа та висока, чисто і тихо.  І саме тут починаються сакральні землі з великою історією та надзвичайно цікавими місцями, які ми і запланували відвідати.

Метою другого дня подорожі півостровом був мис, найпівнічніша його точка, одне із сакральних місць, де до затоплення довколишніх територій під  водосховище було село Зарубинці.

Дорога до мису, що веде від Луковиці проходить через цвинтар, де поховані козаки та солдати, що загинули у Другу світову, під час страшних боїв, що розгорталися на цих землях.

DSCF0550

Далі ми виїхали на галявину дуже зарослу травою, чіпляючи стебла, їхати було важко, немов по сипучому піску. Всю галявину вздовж і впоперек перем’яли дикі тварини, швидше за все, кабани та зайці, перетворивши її на мереживо стежок. Зайця ми одного, до речі, бачили, розміром він був з доброго кабана, дика природа і мінімум людей, що тут скажеш. Більше і не треба.

Доїхавши до великого каменя «Ревуна», від якого тягнулося кілька стежок, ми попхалися тією, що йшла дороги у сосновий ліс. Вилізли нагору, а потім почали виляти між дерев, аж поки сковзаючись на м’якому торф’янику зсунулися донизу, фактично на ту стежку, яка йшла від каменю ліворуч рівниною. Зробили невеличке таке собі коло.  Зате дісталися мису. На горі якого було достатньо людно, як для такого місця. У кількох наметах розмістилися байдарочники, з іншого боку гуляло ціле сімейство, також стояли табором чоловіки з монстрами бездоріжжя – Баггі. Протекторами яких вони переколошматили всі довколишні місця.

Ми зупинилися на самій горі. На піску. Вигляд з нашого місця відкривався просто нереальний. Неосяжна гладінь води і пагорби.

До Дніпра тут є гарний спуск, дуже схожий на піщану дюну, якою прикольно збігати донизу і забігати нагору. Заходити у воду було приємно, але робити це потрібно було швидко, адже вода таки запрохолодна.  Традиційно для таких місць, затоплених територій, захід у воду дуже плавний і можна пройти багато десятків метрів поки почнеться реальна глибина.

На майже безлюдному пляжі ми вирішили не церемонитися  і купалися голяка, що додало кілька бонусів у позитивні враження від поїздки.

Ранок на мисі був просто чудовим, місце хоч і було нагорі, зате повністю ховалося у тіні високих сосен. Вихід з мого намету одразу ж радував око краєвидом.

Сергій з Женьою вже переговорювали з байдарочником Дмитром. Цей чоловік цими місцями захоплюється здавна, постійно тут мандрує, возить людей, захищає місцевість. З тощо, що мені вдалося почути, підійшовши до них, що ліси на території Зарубинецького лісу штучні, адже їх свого часу вирубували, а потім засаджували. І дійсно, якщо придивитися, то крислаті сосни всі стоять рівним рядком. Також повідав про те, що на мисі було село Зарубинці, більш сучасне, яке й  затопили за Союзу, але старовинне городище Заруб знаходилося на іншій території, на плато, до якого виводить стежка від Тріангулятора. На цьому місці стоїть дерев’яний хрест Марка.

Однак перед тим, як вирушити до того плато, ми попрямували сусідніми хащами у пошуках могили козака Батура. Знаходиться вона теж на мисі. Зовсім поряд від точки нашої ночівлі, тільки трішки збоку, за плетивом сосен. Поблукавши ними, лишивши свої ровери десь поперед лісу, ми вийшли на малесеньку галявинку на кручі, посередині якої стояв великий старий кам’яний хрест – могила Батура. Його поховали тут, щоб він міг бачити Дніпро, і за всі ці роки це невеличке пасмо не заросло деревами, не закрило огляд на водяну гладінь.

Пройшовши кілька метрів від хреста до кручі, з-за деревами ми знайшли новий пам’ятник – героям Небесної сотні, це вже був металевий хрест з українським стягом нагорі, а внизу закріпленою автомобільною шиною.

Знайшовши свої велики, ми тою ж дорогою поверталися до розвилки в Луковиці. Але, виїхавши з лісу, знайшли Любомира сидячого в траві зі сплячим Захарком на руках. Відпочивши трішки в тіні завдяки Захаркові, ми виїхали до потрібного повороту і рушили у бік тріангулятора. У народі його називають «220» від висоти, яку він позначає, 222 метри над рівнем моря. Це найвища точка півострова. Звідки відкривається чудовий краєвид на Переяслав-Хмельницький, що стоїть на протилежному березі.
Від тріангулятора ми попрямували знову углиб півострова у пошуках джерела та Маркового хреста.

А так як води у нас не було взагалі, то джерело було в пріоритеті. Дмитро розповів нам, що воно знаходиться навпроти червоного буя у низині, тож ми почвалати куширями на пошуки того місця. З перших кроків ми поринули в густі зарослі, якими люди якщо і ходили, то дуже давно. Пробираючись крізь колючки та кропиву, ми вилізли на кручу, але спуску до води годі й було шукати, різке провалля – це все, що ми тут знайшли. Тож довелося йти далі, попід кручу, пробираючись густою травою. Посіченою тваринячими стежками, мабуть, лисиць. Бо їхні нори ми бачили в цьому ліску. Але й далі спуску не було. Як добре, що Любомир із Захарком з нами на пошуки води не пішли. Адже довелося нам кручею спускатися донизу, втримуючись за траву. Тут вже місцина трішки змінилася, на суху, темну, з ознаками золотистості. М’яка земля була встелена слідами кабанів. Ми зовсім не були впевнені, що йдемо правильно і знайдемо воду, зате чітко усвідомлювали достатньо велику імовірність познайомитися з місцевими жителями. Скажімо, з невеличким, на осіб двадцять, стадом диких кабанів.

Проте, кажуть, хто шукає, той знаходить, згодом ми таки натрапили на джерельце, слабеньке, зате зі смачною прохолодною водою. Ми звичайно зійшлися на думці, що це зовсім не те джерело, або ж не те місце, однак шукати далі не дуже хотілося, адже нагорі під палючим сонцем на нас чекали Любомир із Захарком. Тож набравши кілька пляшок, ми подерлися дороги навпростець.

Якщо мені скажуть. Що задля відвідин джунглів потрібно їхати кудись далеко, я відправлю ту людину на кручі Трахтемирова, де хащі настільки зарослі, що прориватися потрібно палками, а краще, мачете, якого у  нас не було, а кропива тут росте заввишки два метри і з листками, як лопухи, і жалюча до сказу. Саме такими джунглями ми і намагалися прорватися до світла, що ледь мерехтіло за гіллячам та густим  листям. Ламаючи палки, пробиваючи собі дорогу, ми таки видерлися на галявину. Втомлені, обжалені з голови до ніг, проте радісні і з водою.

Коли прийшли до нашої тимчасової бази, Захарко показував обжиту квартирку, що він собі витоптав у височенній траві.  Напившись водою поїхали далі. До Маркового хреста вирішили не йти цього разу, адже витратили занадто багато часу на пошуки води. Плато з Хрестом хоч і було видно, однак йти до нього лишалося ще добряче, лишили на наступний раз.

А зараз поїхали у бік села Трахтемирів. Швидко проскочивши через лісок, заїхали у двір до Скіфа, місцевого жителя, одного з кількох, що там нині проживають. Цей дядько живе відлюдником вже кілька десятків років тут. До того був киянином, працював на кіностудії Довженка. Чоловічок звичайно дуже колоритний, з довгим сивим волоссям, закрученими вусами, худорлявої статури та з глибокими втаємниченими очима.  Зустріли нас його собаки, дві молодих лаврєтки, гавканням. З будинку вийшов сам Скіф, запросив нас ночувати у нього на задньому дворі. Тут і місце для вогню і все інше, тай,  мовляв, немає чого шастати вночі деінде. Був чоловік цього дня втомлений, тож поспілкуватися з ним як слід не вдалося. Скіф розповів нам як знайти пляж, дав води для вечері і пішов спати.

Цей вечір був, як для походу, дуже розкішний, ми мали стіл, лавки і навіть туалет. Однак довго вирішили не засиджуватися, щоб встати ранесенько і рушити в дорогу, адже до вечора ми мали бути вже у своїх домівках.

О шостій ранку ми вже були на ногах. Поки збиралися, до нас заскочив Скіф, вибачився що не зміг поспілкуватися увечері та запросив нас ще приїздити. Ми подякували і рушили в дорогу.

Майже одразу ж Сергій пробив колесо. Швидко зремонтувавшись, ми проїхали закинутий дитячий табір, Мисливський будинок Бакая, про який я розповідав у описі минулої поїздки Трахтемировом, заїхали до дерева-герба.  Упавший дерев’яний хрест, як і кілька місяців тому, лежав у траві нікому непотрібний. Але й поставити його вже важко, адже він струх, потрібно ставити новий.

Потім ми виїхали за шлагбаум та піднялися нагору вже рівненькою асфальтованою дорогою, де на нас  чекав довгий спуск.  Хто б міг подумати, що на цій рівній та безпечні дорозі у нас, точніше, у мене, відбудеться найбільша пригода всієї подорожі.

Любомир з Сергієм поїхали уперед, а  ми з Женьком вирішили відзняти на екшн-камери спуск. Я мав їхати за Женьою і зазняти, як він на шаленій швидкості злітає зі спуску. Але його найнер з моїми 26-ми колесами рівняти було складно. До того ж, я був навантажений баулом, через який задок гарно водило, і найголовніше, уміння у Жені було побільше для таких швидкісних спусків, та хто ж про це думав.  Ми зірвалися з місця набираючи швидкість, Женя вискочив уперед. Я спробував не відставати, аби отримати гарну картинку на камеру. Один поворот, другий, я почав пригальмовувати, адже відчував, що не вирулюю, і тут ще один різкий поворот. Женя проскочив, а я трішки не в’їхав. Зачепив гілля з обочини і поїхав долі з велосипедом прямісінько обличчям до асфальту.

Миттєвий біль і дезорієнтація.  Після, я швидко зорієнтувався, піднявся на ноги, з обличчя капала кров, ліва рука була добре зчесана на плечі та нижче до долоні, праві рука та нога добряче забились, а на правій долоні виступила синя гематома. Я вмився та обмив рани. Піднявши велосипед, виявив, що він цілий, каремат, що був сильно потертий, пом’якшив зіткнення ровера з асфальтом. Тож з наслідків був лише добряче вигнутий багажник, який, втім, не заважав їхати.

 

За хвилин 5 я наздогнав хлопців, що чекали мене на розвилці. Ми присіли на лавці біля котрогось із будинків та заходилися опрацьовувати рани. Добре, що я мав із собою укомплектовану аптечку. Ніколи не знаєш, що може трапитися. Провівши процедури, ми рушили далі разом. Загалом, я відбувся легко, адже міг і зламати щось. Головне, що міг самостійно їхати, хоч, звичайно, нога та рука добряче боліли.

У Малому Букрині ми зупинилися на обід, після чого рушили далі. Сергій нас повів не дорогою, а навпростець, полями із золотою пшеницею. Ці місця вражали простотою та красою.

Через ліс ми виїхали до танку, монументу, що стоїть неподалік в’їзду до села Григорівка. Далі вже щебеневою дорогою доїхали до Іванкова, звідки знову з’їхали на ґрунтовку до розібраної залізничної колії , що проходить дуже мальовничими місцинами. А виїхали вже біля сміттєзвалища, неподалік від Канева.

Вже  майже біля розвилки Довжика, де ми мали роз’їжджатися з хлопцями в різні боки, я до Миронівки, вони до Черкас, Захарко знову заснув. Для хлопців починався обідній відпочинок. А я, попрощавшись з усіма, поїхав у бік Миронівки.

Час ще був, тож дуже хотілося встигнути на пряму електричку до Києва о 16:30. І все б нічого, якби забиті ноги-руки не почали активно давати про себе знати. Права нога настільки розболілася, що останні кілометри я фактично педалював лівою. А вже при в’їзді у місто, зійшов з велосипеда. І якби не він, то, певно, впав би. Наступити було нереально. Отак, опираючись на ровера, як на костиль, я дошкандибував останні метрів 500 до Залізничного вокзалу Миронівки.

Втомлений, зате щасливий я запхався у пусту електричку та поїхав додому, обдумуючи поїздку та плануючи подальшу роботу над створенням інформаційного майданчика про цей дуже цікавий та красивий край, півострів Трахтемирів.

DSCF0704

За чотири дні наших мандрів разом вийшла така статистика:

З хлопцями ми накатали  – 122 км.
Я сам від дому і до дому велосипедом (не враховуючи подоланий шлях електричкою) проїхав – 213 км.

Хлопці від Черкас до Черкас  на своїх роверах подолали – 270 км.

You may also like...

2 Responses

  1. Анатолій коментує:

    Дуже гарний опис. Я теж хочу туди поїхати якщо знайду час. Якщо будете планувати поїздку напишіть будь ласка. Мій нік на velo.ck.ua Topman. Сергія знаю були з ним в Холодному яру.

  2. Талі коментує:

    Гарна пригода! Захарко кращий з кращих!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>